16.06.2020

КРАЙ ВЕРБОЛОЗІВ ТА КУЛИКІВ

На початку ХХ століття місцевість, де нині розташовано Святопетрівське, носила назву урочище Куликівка. Чому ж саме так її називали? Своїй назві місцина завдячує куликам - пташкам, які здебільшого селяться біля   водойм.  Старожили села переповідають, що в першій половині ХХ століття і раніше ця територія була болотистою.  Тут протікав струмок, що брав свій початок від Борщагівки і  впадав  в Ірпінь.  Тому в цій місцевості водилося багато куликів. Символічно, що саме ця пташка зображена на гербі Святопетрівського.  

"Пригадую, як  ще ходив у  школу  до Білогородки, - розповідає житель села Микола Олексійович Печений, -  а це було у 1945-1949 роках, за яром, там де Колядин, знаходився лужок. Там росли лози і вода стояла ціле літо. Та з часом клімат змінився.  І сьогодні від боліт не залишилося і сліду. Так, висохло  і Бугерене озеро, що в  Борщагівці".  

Куликівкою спершу назвали і хутір, на якому в 20-х роках минулого століття почали селитися білогородці.

За радянською легендою,  після відвідин місцевого колгоспу у 1932 та  1933 роках Г.І. Петровським, головою Всеукраїнського ЦВК,  Куликівку перейменували на  Петрівське.

 

Утім, офіційні документи "розвінчують" цю легенду…. Офіційно село носило назву Куликівка ще до початку 60-х років ХХ століття. Доказом того є рішення виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих "Про уточнення обліку населених пунктів Київської області" № 347 від 10 травня 1958 року. Відповідно до цього документа, до складу Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району входило чотири села: Білогородка, Бобриця, Куликівка та Шевченкове.

І лише за шість років за рішенням виконавчого комітету Київської обласної (сільської) Ради депутатів трудящих "Про адміністративно-територіальні зміни в Київській області" № 380 від 11 липня 1964 року "села Куликівка та Петрівське Білогородської сільради об'єднали в один населений пункт село Петрівське".  

Так, з мапи Київщини назавжди зникла Куликівка… Однак і доля радянського топоніму виявилася недовговічною. Майже за п'ятдесят років село знову змінило свою назву.  4 лютого 2016 року Верховна Рада України ухвалила історичну постанову "Про перейменування окремих населених пунктів та районів". У рамках процесу декомунізації перейменуванню підлягав наймолодший (і, зрештою, єдиний) населений пункт у Києво-Святошинському районі. Відтак із волі народних депутатів та за рекомендацією Українського інституту національної пам'яті на карті Київської області з'явилося село Святопетрівське.    

 

Cвятопетрівське  - наймолодше серед сіл Києво-Святошинського району. Воно народилося вже за радянської влади, напередодні колективізації. Засновниками його  стали  селяни з Білогородки… З невеличкого хутора за дев'яносто років населений пункт перетворився на квітуче сучасне село.

Ось як про його заснування  писала  районна газета "Шлях до комунізму" від  20 грудня 1977 року: "Щоб поліпшити життя бідняків, радянська влада вирішила провести нове землевпорядкування. На місці, де нині село Петрівське, у 1927 році розмістили майбутні садиби і запропонували білогородським біднякам сюди переселитися. Більше 60 родин виявили бажання почати нове життя на новому місці. Серед них був мій батько, Андрій Денисович Заєць, з меншими дітьми (старші вже господарювали самостійно), Микола Григорович Костюченко,  Василь Андрійович Тищенко та інші.

Пригадую, ще тільки нарізали землі, ми в Білогородці зібралися, щоб обговорити всі проблеми переселення.

У 1928 році на новому хуторі з'явилися перші хати. Досі я ходив на заробітки до багатих господарів, теслярував у них. Тепер допомагав людям споруджувати будинки на хуторі". Ці спогади ветерана війни і праці М. Зайця в "районці" були опубліковані в 70-х роках минулого століття. Зрозуміло, що на той час трактування історичних фактів відбувалося виключно в рамках  радянської пропаганди. І цю обставину неодмінно слід врахувати.  

Вочевидь, що живих свідків тих доленосних подій вже не залишилося. Тільки за переказами, що передаються від батька до сина, можна відтворити реальну  картину подій 90-річної давнини. Усі джерела одностайні в одному, що на хуторі почали селитися у другій половині двадцятих років ХХ століття і що заснували поселення білогородці. А ось інформація про те, яких саме статків це були люди, відрізняється. Якщо вірити публікації в районній газеті - це були незаможні селяни, яким земельні наділи надала радянська влада.

Та історія родини Печених свідчить і про дещо інші факти.

Зі спогадів Миколи Олексійовича Печеного:

"У 1928 році на урочищі Куликівка з'явилися  перші переселенці. Ці землі були виділені для Білогородки. Хтось із білогородців їх купив, комусь наділи дісталися в спадок. Тому люди приїхали на свою землю та почали тут будуватися, адже для обробітку із Білогородки сюди не наїздилися б.  

Знаю достеменно, що першим на хуторі поселився Ілько Бобренко, його хата знаходилася   на вул. Володимирській (раніше Красний Пахар). Здебільшого переселенці освоювали  території, де нині вулиці  Володимирська й Центральна.

Твердо знаю й інше, що у 1928 році мій батько Печений Олексій Андрійович купив тут землю -  7 га (наділ сягав аж  до саду).

До революції,  після поранення у Першій світовій  батько працював на  пана, в Чайках. Той за працю  платив йому в день  1,5-2 карбованці. Спершу тато на зароблені кошти придбав коня, потім інвентар, а за 25 карбованців - корову. В нашій сім'ї  було 13 дітей, я був наймолодшим.  Тож, щоб прогодувати таку велику родину, потрібна була земля. Ось батько й придбав її на хуторі Куликівка. До того часу, з 1924 року до 1929 року наша родина жила у Білогородці.  А у 1928 році батько отримав дозвіл на забудову.

На  свою землю спершу з Білогородки батько перевіз хлів (восени 1928 року). А наступного року - хату (нині Центральна, 64).  Так, родина переїхала на хутір. Тож я вже народився у Петровському, у 1935 році.

Взагалі у ті роки багато хто переселявся на хутір. У той час сюди переїхав  і наш сусід Микола Григорович  Костюченко".  

Не варто відкидати й той факт, що час заселення Куликівки припав на період НЕПу, нової економічної політики, яка проводилася в Радянських республіках, починаючи з 1921 року. Так, 30 жовтня 1922 року вийшов Земельний кодекс РРФСР, який скасовував закон про соціалізацію землі і оголошувалася її націоналізація. При цьому селяни могли самі вибирати форму землекористування - общинну, приватну чи колективну. Заможні селяни оподатковувалися за підвищеними ставками. Все це призвело до "осереднення" села.  Законодавчі зміни стимулювали зростання добробуту селян у цілому, в порівнянні з довоєнним періодом, кількість бідних та багатих зменшилася, а частка середняків зросла. Загалом, НЕП позитивно позначився на стані села. У багатьох селян збільшився земельний наділ, у порівнянні з дореволюційним часом.

Зі спогадів Софії Григорівни Руденко: "Дід мій (корінний житель Білогородки) отримав земельний наділ у 20-х роках ХХ століття, де бере нині початок вулиця Володимирська (раніше Красний Пахар).  У роках 1928-1929 переїхав сюди із родиною.  Біля хати було десь соток шістдесят.

Узагалі хочу сказати, що  вулиці Красного Пахаря та Петровського розбивалися з толком. Навіть сучасники можуть підтвердити, що дороги у нас широкі, зручні - місця вистачає і водіям, і пішоходам. І для кладовища обрали місце розумно -   ніби і поруч, і водночас трохи в стороні від масивів.

Від Красного Пахаря наділи розбивалися вздовж (паралельно вул. Центральній) і сягали  вони аж яру.  Взагалі люди, які переселилися сюди та освоювали нові землі, були дружні. За межу не воювали. Мама мені переповідала історію, як всі землевласники "скидалися" землею на потреби громади - для доріг. І не було жодних сварок чи суперечок, усі розуміли, що це для суспільного блага. Започаткували наше село добрі та працьовиті люди. І дуже хочеться, щоб ці засади сповідували і прийдешні покоління".   

Категорії:

Популярні новини